Переводчики Льюиса Кэрролла — Позаяк Юрко (настоящее имя — Лысенко Юрий Васильевич)

%d1%8e%d1%80%d0%ba%d0%be-%d0%bf%d0%be%d0%b7%d0%b0%d1%8f%d0%ba

Рубрика «Список переводчиков Льюиса Кэрролла»

Юрко Позаяк (настоящее имя Лысенко Юрий Васильевич, р. 9 мая 1958) — украинский поэт и переводчик.
Кандидат филологических наук (1989), доцент (1995). Участник поэтической группы «Пропала грамота». Составитель антологии «Антология альтернативной украинской поэзии. Смены эпох: Вторая половина 80-х — начало 90-х годов».

03.08.2011 на сайте bukvoid.com.ua был опубликован его перевод «Охоты на Снарка» Л. Кэрролла на украинский язык: «Полювання на Снарка  (поемагонія у восьми сказах)».

Осенью 2018 года киевское издательство «Laurus» выпустило этот перевод в печатной версии с иллюстрациями Дарьи Лисенко-Браш. Фамилия переводчика в этом издании было изменено на Бознаяк (по-русски «Кто-его-знает-как») — вполне в духе Кэрролла. Приобрести эту книгу можно на сайтах yakaboo.ua и vsiknygy.com.ua

Из издания 2018 года:

snark_lisenko_2018_1a    snark_lisenko_2018_4

snark_lisenko_2018_3               snark_lisenko_2018_2


***
Биография:

— 1958 — родился в г. Киеве. Сын украинского писателя Василия Лысенко.
— 1980 г. окончил КГУ им. Тараса Шевченко (славянский язык и литература, филолог, преподаватель сербохорватского языка и литературы, преподаватель украинского языка и литературы, переводчик). Преподавал украинский язык в Институте журналистики Киевского университета с 1981 по 1997 год.
— сентябрь 1998 — март 2008 — второй секретарь, первый секретарь Министерства иностранных дел Украины. Работал в посольстве Украины в Хорватии (1998-2002) и Сербии (2004-2008).
— март 2008 — март 2010 года — руководитель Службы подготовки выступлений Президента Украины Секретариата Президента Украины.

.

***
Вступне слово Тані Доній
(до видання «Полювання на Снарка» 2018 року):

…вони не хотіли дотримуватися найпростіших правил, яких їх учили
друзі: якщо тримати гарячу залізяку в руці — обов’язково обпечешся…
Л. Керролл

Цю цитату з Керролла мені так і кортить присвятити всім перекладачам, які коли-небудь мали сміливість (або нахабство) перекладати його твори. І якщо «Аліса» хоча б прозова і не позбавлена смислу, то «Снарк» — це окрема розмова. Такого фантастичного й такого веселого змістовно-стилістично-лексичного абсурду треба ще пошукати. На запитання здивованих читачів поеми: «А в чому сенс?» — Керролл відповідав: «Вам потрібен сенс? Боюся, що мені потрібна була нісенітниця, а не сенс».

Ідея цього твору з’явилась так само нелогічно, як практично все у житті цього письменника, математика, фотографа. Йому просто прилетіла в голову думка, незрозуміла навіть для самого автора, і він її записав. А потім потроху розкрутив із неї цілий поетичний текст. За час свого існування твір просто-таки обріс різними трактовками, поясненнями і характеристиками від численних критиків та літературознавців. Намагання знайти точний сенс «Снарка» виявилися марними, бо його нема або ж, навпаки, цих сенсів занадто багато і всі вони різні.

«Коли ти прочитаєш “Снарка”, сподіваюся, напишеш мені, чи він тобі сподобався і чи все тобі було зрозуміло. Ти, звісно, знаєш, хто такий Снарк? Як знаєш, то скажи мені, бо я не маю навіть уявлення, хто він». Таке писав сам автор своїй знайомій дівчинці.

Як і всі письменники, Керролл був великим позером. Усі його «та це такі собі нісенітниці», «та нема там нічого», «і сам я не розумію, що ляпаю» — то все, як зараз кажуть, піар-хід для реклами. Насправді ж «Полювання на Снарка» і досі улюблена поема мільйонів читачів, причому переважно з високим коефіцієнтом як інтелекту, так і почуття гумору. І навряд чи була б поема такою, якби в ній були самі нісенітниці. Гумор Керролла — захований, заплутаний, іноді алогічний, але витончений, влучний, дуже розумний і страшенно смішний. Спочатку просто смієшся, а потім смієшся тому, що розумієш: усе це непросто.

Не знаю, чи варто переказувати сюжет: команда завзятих авантюристів на чолі з капітаном Будодзвоном вирушає на кораблі в якісь заморські дикі краї, щоб уполювати фантастичного звіра Снарка (фантастичного настільки, що його годі навіть і уявити). Чим закінчилося полювання, маєте дізнатись самі. Але в кожній з восьми глав поеми об’єктив наїжджає на одного чи двох наступних персонажів. І тоді виявляється, що кожен з них пришелепуватий по-своєму, але на всю голову. А разом вони утворюють цілу енциклопедію абсурду.

Як справжній математик, Керролл демонструє на своїх героях типові моделі людського ідіотизму, котрими ми, як виявляється, і сьогодні регулярно послуговуємося в житті. Візь­ мімо хоча б уже перші дві строфи поеми:

«Ось де водиться Снарк!» — загорлав Будодзвін
І десант розпочав обережно.
Всіх по черзі, за чуба тримаючи, він
Опускав у прибій прибережний.

«“Ось де водиться Снарк!” — вам кажу другий раз,
Має цим надихнутись команда,
“Ось де водиться Снарк!” — втретє мовлю до вас,
Що я тричі сказав — то вже правда!»

Ну що, нічого не нагадує, нікого не впізнали? От чесно, вам ніколи не втюхували якусь очевидну дурню як правдиву історію, ненав’язливо повторивши її в різних ситуаціях три рази?

Можливо, прочитавши «Снарка», ви відкриєте в собі щось несподівано нове і дізнаєтесь щось неочікуване про гомо сапієнса взагалі. Але дізнáєтесь не посипаючи голову попелом, а весело регочучи над текстом.
Та щоб ви могли зараз сміятись, «Снарка» треба було ще перекласти, а це, повірте, дуже нелегко. Юрко Бознаяк як перекладач цього літературного хуліганства — це в десятку. Важко уявити, хто б іще зміг так стилістично вдало і яскраво перекласти всі ці керроллівські лексичні новотвори, дивні óбрази, неочікувані сюжетні лінії й розв’язки. Навіть не перекласти, а передати, адаптувати і донести до українського читача, що ж мав на увазі веселун Керролл, коли драв на шматки словá, а потім знову зліплював їх «бознаяк». Читаючи фінальну версію, яка просто ллється веселенькими куплетами, навіть не здогадуєшся, яку титанічну роботу провів перекладач, скільки можливих варіантів слів-«портмоне» було знайдено й викинуто геть, скільки сумнівів ще залишилося навіть після завершеної праці.

Поетичний текст — найбільш особистісна й концентрована форма літератури, а отже, його найважче перекладати. До того ж не існує загальної теорії перекладу поезії, тут перекладач має покладатися виключно на свою інтуїцію, знання і смак. Він завжди опиняється між двома імперативами — відтворити колорит оригіналу і бути зрозумілим читачам культури-сприймача. Гете відзначав, що існує два головних принципи перекладу: перекладач має вибір або, суворо дотримуючись оригіналу, дати своїм співвітчизникам ясне і чітке уявлення про іноземного автора й обставини, у яких він живе, або ставитись до роботи так, як письменник ставиться до власного твору, пропускаючи текст крізь себе, крізь свої смаки і переконання, щоб зробити його ближчим для своїх співвітчизників, які можуть сприйняти це як новий оригінальний твір.

Та найбільша небезпека таїться в самій суті і головному знарядді перекладу — у мові. Перекладач черпає натхнення з джерела оригінального тексту і перекодовує його засобами іншої мови, іншої семантичної, стилістичної та образної системи. Але, на превеликий жаль, одна мова не може достеменно передати весь масив значень, що існують в іншій. От і виходить, що, як це не парадоксально, успішний переклад — це завжди інший поетичний текст.
І саме це накладає на перекладача неабияку відповідальність. Неминучість змін, неточностей, відхилень від оригіналу, втрат і, навпаки, вставок нових елементів породжує у перекладача спокусу витіснити собою автора твору. До честі українського інтерпретатора Снарка, він намагався по максимуму зберегти саме Керролла і по мінімуму внести в текст себе самого.

Дискусії про те, у яких ситуаціях перекладати найближчим еквівалентом, коли перефразовувати, коли транскрибувати, а коли створювати неологізм у мові перекладу, точаться й досі і, мабуть, точитимуться завжди. Усі ці так звані неперекладні моменти передачі літературного тексту, особливо поетичного, продовжують захоплювати й кидати виклик перекладачам-практикам і науковцям-теоретикам.
Юрко Бознаяк цей виклик прийняв і пішов воювати з «портмоне», створювати в українській мові нечувані досі «керроллівські» слова, адаптувати героїв до наших реалій, наливаючи їм чарку для хоробрості перед боєм. Схоже, розважився хлопак не гірше, ніж свого часу Льюїс Керролл. Ну а тепер наша черга.

.

***
Юрко Бознаяк. Слово перекладача
(фрагмент з видання «Полювання на Снарка» 2018 року):

Немає гірше, ніж виноска внизу сторінки: «В оригіналі неперекладна гра слів…» Справжній перекладач зобов’язаний передати всі тонкощі іншої мови, але зробити це так, щоб його самого не було помітно. Проте у випадку з текстами Льюїса Керролла це основоположне правило систематично порушується. Принаймні з двадцяти російських перекладачів «Полювання на Снарка» мало хто утримався від спокуси звернутися до читача зі своїми коментарями.

Зрозуміти це легко. У процесі роботи перекладач переживає такі карколомні мовностилістичні пригоди, переборює такі, здавалося б, непереборні труднощі, що його просто розпирає від бажання розтрубити всім про свій безсмертний подвиг.
Зрештою, такі коментарі мають і об’єктивне виправдання. Яким би вдалим не був переклад, він, зрозуміло, відрізнятиметься від унікальних керроллівських каламбурів та неологізмів. Тому роз’яснення дають можливість читачеві отримати автентичний кайф від англійського оригіналу. Ну а заодно вони вигідно відтіняють і майстерність самого перекладача (якщо така має місце).

На перший погляд здається, що ремарку «В оригіналі неперекладна гра слів…» можна упевнено застосовувати відразу до всього «Полювання на Снарка». Проблеми з перекладом починаються ще на підході до самого перекладу. Адже перед тим як узятися власне до тексту, необхідно якось перекласти, по-перше, страшенно каламбуристу назву твору, по-друге, не менш каламбуристе визначення жанру і, нарешті, імена головних персонажів. Тільки той, хто пройшов ці прибережні рифи найвищої складності, може перейти до самої поеми.

Отже, почнімо з центрального слова поеми — Snark — назви фантастичного звіра, на якого полюють герої. Цей типово керроллівський неологізм одночасно складається принаймні з п’яти слів: snake (змія), shark (акула), snarl (гарчати), bark (гавкати) і snail (слимак). На власний смак читач може долучити сюди будь-яке англійське слово, що починається на «sna…» або закінчується на «…ark». Такі новотвори Л. Керролл називав словами-«портмоне» і дуже полюбляв ними гратися. Це, по суті, його фірмовий делікатес, і у «Полюванні…» подібних трюків вистачає.
Російські перекладачі намагалися перекласти Снарка своїми «портмоне» Змерь (змей + зверь) і Крысь (крыса + рысь). Дуже вдалі знахідки, але все одно вони містять всього по дві тварини замість п’яти. Були також відверто слабкі варіанти Верп, Чудоюд, Нарк, Смарк. Більшість же перекладачів усетаки залишили оригінальну назву «Снарк» з відповідним поясненням у коментарях (і правильно зробили).
Я довго намагався вигадати якийсь український відповідник Снарка, прекрасно розуміючи, що це практично неможливо. Але чудеса бувають! Виявилося, що нічого вигадувати взагалі не треба, а необхідне слово вже кілька десятиліть існує в нашій мові. Це маловідома тепер абревіатура СНАВР. Вона фонетично схожа на «Снарк» і нагадує назву якогось динозавра. А головне — її внутрішнє значення не менш багате й жахливе, ніж у справжнього Снарка. Адже СНАВР — це центральний термін такої радянської науки, як цивільна оборона, і розшифровується він так: «своєчасні й необхідні аварійно-відновлювальні роботи».
І все-таки після тривалих вагань я вирішив залишити у перекладі Снарка (з відповідним поясненням у коментарях). Річ у тому, що за сто сорок років свого існування Снарк здобув міжнародне визнання і перекладати його національною мовою — це все одно, що називати всесвітньо відомого Бетмена Кажанюком.

Наступний риф — жанр твору. Керролл визначив його так: «An Agony in Eight Fits». І це знову-таки неперекладна гра слів. Agony означає не тільки «мука, агонія», але й «шалена боротьба», а fit — не лише «пісня, частина балади», а й «напад хвороби». Отже, виходить або «шалена боротьба у восьми поетичних частинах», або «агонія у восьми нападах хвороби», або один з можливих гібридів цих двох варіантів. Спробуйте все це передати однією фразою!
Перше багатозначне слово я переклав за допомогою скроєного за керроллівським рецептом «портмоне» «поемагонія», у якому сплавлено поняття «поема» й «агонія», а при сильному бажанні можна виділити і корінь «-гон-», що привносить значення погоні.
Обидва значення англійського fit несподівано вдалося передати, зігравши на омонімічності слів «сказ» — сказання і «сказ» — хвороба. Отже, вийшла «поемагонія у восьми сказах».
Тепер хотів би запитати: яка вірогідність того, що в українській мові знайдуться два «скази» саме з потрібними значеннями? Знову ж таки, мимоволі думаєш про чудо.
Проте, як показує перекладацька практика, таких чудес трапляється підозріло багато. Мало не в 99 % випадків виявляється, що в нашій мові чисто випадково є якраз те, що тобі зараз потрібно. Тому дозволю собі висунути таку гіпотезу: українська мова (як і будь-яка інша) достатньо багата, щоб забезпечити переклад практично всіх складних випадків. Гадаю, спеціальне лінгво-статистичне дослідження мог­ ло б перетворити цю гіпотезу на доведену теорему…

___________________________________________________________

Автор и координатор проекта «ЗАЗЕРКАЛЬЕ им. Л. Кэрролла» — Сергей Курий